Що робити священику, аби не вигоріти
На це запитання намагався дати відповідь о. Христофор Ганинець, ЧСВВ, під час дня духовної віднови у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа 13 листопада.
Отець Христофор ось уже двадцять років здійснює монаший подвиг. Зараз служить у Василіянський монастир св. Онуфрія у Львові, є автором кількох книжок на психологічну тематику, редактором часопису «Місіонар» та газети «Домашня Церква», духівником спільноти сестер св. Йосафата і Семінарії оо. Василіян у Брюховичах.
Йому неодноразово доводилося зіштовхуватися зі священиками, ба навіть випускниками семінарій, які, не зважаючи на малий досвід свого служіння, уже вигоріли.
“Люди приходять до семінарії, – каже о. Христофор, – інколи зранені, інколи зрілі, спершу горять Святим Духом, намагаються виконати якнайбільше обов’язків, а невдовзі гаснуть. Вигорання починається не відразу. Має накопичувальний характер. У чоловіків його ризик вищий”.
Так охарактеризував основні риси вигорання реколектант і виділив кілька ступенів вигорання: коли людина говорить, що втомлена, коли говорить, що хвора, коли уже нічого, в тому числі й Бога, не хоче, коли на серйозні запити інших недоречно віджартовується, забуваючи про речі, над якими жартувати не можна.
Якщо дійти до важкої стадії вигорання, то відбудуться незворотні психічні процеси, і людина вже не повернеться до попереднього життя.
Аби уникнути цього, о. Христофор спершу вдався до найпростіших порад: правильного розставляння пріоритетів у щоденному служінні, дотримання розпорядку, чергування занять, перерв у роботі, уникання зацикленості на чомусь одному, спостерігання за світом, зауваження прекрасного довкола себе.
А далі вирушив глибше. Гармонію у житті людини, яка вберігає її від вигорання, забезпечує її внутрішня свобода. «І спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Йо 8,32), – каже Христос, Той, Який визволяє. Однак не лише Біблія говорить про справжню свободу. Отець Христофор, намагаючись розширити кругозір семінаристів, вдався до численних прикладів з літератури, мистецтва, історії, які теж підкреслюють цінність свободи.На основі них реколектант зробив висновок: свобода – це бути такими, якими Бог нас хоче бачити.
Слуга Божий – це вільна Божа дитина. Отець Христофор виділив чотири рівні розвитку особистості: хаос, психологія підлітка з максималізмом і намаганням насильно вписати світ у певні рамки, динамічний розвиток все з тими ж насильницькими рисами і врешті-решт найвищий рівень – коли людина свій творчий імпульс підкоряє вищим цілям.
Останній характеризується найвищою свободою. На ньому особа, керуючись високими цінностями, не дозволяє свободі перерости у свавілля. Їй властива гармонія у всьому. І ризик вигорання зведений до мінімуму.
Наприкінці дня духовної віднови о. Христофор наголосив ще на плеканні таких рис, як розумний сумнів, притаманний справді вільній людині, чуття віри, яке допомагає фільтрувати інформацію і співставляти її з вченням Церкви, простота, яка однак не означає примітивності, а лише відмовляється від зайвих ускладнень, диктованих сучасним світом, і цим наближається до Бога, бадьорість духу.
Усі вони в цілісності допомагають людині загалом і душпастирю зокрема постійно бути радісним та дарувати цю радістю іншим.